Хата



Категории Олександр Довженко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Напишу я слово про хату за тисячу верст i за тисячу лiт вiд далеченних сивих давен аж до великого мого часу всесвiтньо-атомноï бомби. На Украïнi й поза Вкраïною сущу. Бiлу, з темною солом'яною стрiхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом, архiтектурну праматiр пристанища людського. Незамкнену, вiчно одкриту для всiх, без стуку в дверi, без можна? i без войдите!, високонравствену людську оселю. Бiдну i ясну, як добре слово, i просту, нiби створили ïï не робочi людськi руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироïжка в зеленiй травi. Опишу ïï неповторну зовнiшнiсть, привiтну й веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну i убогу, журливу i нiколи не горду. У полi, на горi й пiд горою, на городi серед квiтiв весною i влiтку, серед насiння восени. Насiння у нiй i на нiй од стрiхи до самого долу. Здається, щезни вона, i спустiє земля, заросте бур'яном, споганiє, i свiт стане чорний вiд голоду й злоби. Опишу ïï внутрiшнiй образ. Все, що в нiй є й чого нема й не буде нiколи, хоч i могло би бути. А не було й немає в нiй безлiчi речей. Нема в нiй челядi, немає гайдукiв, прислужництва нема. Немає кабiнетiв, вiталень, спалень, де довго сплять, i не було в нiй розпусти й лiнощiв паразитизму. Немає в стiнах фамiльних портретiв i скарбiв нема в сундуках, i кованi панцирi предкiв не красуються по ïï кутках, бо билися гаразд лицарi дiдки* небораки без панцирiв з одверто голими грудьми. А потiм погнили онучi, пострухли клейноди до нитки, не стало й слiду на землi. Не змовлявся в нiй нiхто й нiколи заволодiвати свiтом чи поневолювати сусiда, не було в нiй бучних бенкетiв, нi великих урочистих зустрiчей, не грали органи, нi оркестри в ïï тiсних стiнах i нiколи не засiдали далеко-розумнi дипломати. Не було в нiй, будемо говорити, щастя, не було тривалих радощiв. А було в нiй плачу i смутку багато i вельми багато журби помiж насiнням отим i квiтами. А знала вона багато розлук i прощань безутiшних. I спiвала вона здебiльшого, i так талановито й натхненно, як нiяка оселя в свiтi, журбу, i прощання, i спогади про далеке минуле, коли рiки були глибшi, риба бiльша, трави густiшi, конi прудшi й шаблi гострiшi. Опишу я покинуту хату. Споконвiку кидали ïï, i хто кидав, мало вертався. Носило його скрiзь усiма вiтрами чи сам, мов собака, бiгав усе життя за чужим возом i лише згадував ïï, як щасливе дитинство. Люди, що годують хлiбом, молоком i медом других людей, живуть у хатi на землi, що подарована вже ïм законом новим навiки у вiчне, в обов'язково вiчне користування, себто в обов'язок неухильний i неодмiнний. Вони розмовляють мовою хати i поля. Опишу, як воювала колись хата з палацами захiдного Ренесансу, з кам'яними фортецями розумних ворогiв, як легко ïï завжди було пiдпалити, як палає вона довгi столiття i нiяк не згорить, мов неопалима купина. I люди тихi Удовиченки, роботящi руки, женцi, косарi, молотники, пасiчники, пастухи, шахтарi, майстри, воïни палають на своïх огнищах жертовних, посилаючи всьому свiту, нащадкам своïм, самi не знаючи куди, палкi своï заповiти пiд грiзнi гуки щирих i фальшивих проклять чи могильну тишу бiля своïх аутодафе. Я не славлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюсь твоєю драною правобережною i лiвобережною стрiхою i не пишаюся коморою твоєю, що ïï одтяли вiд тебе i розвiяли вiтром спустошенi, духовно некрасивi люди. Я навiть забув уже, що бiля тебе був хлiв i клуня з чорногузом, який приносив до тебе щовесни наïвне дитяче щастя з далекого теплого краю. Хай не дорiкають менi вороги холоднодухi i лживi, що я превозношу, чи прославляю тебе, чи ставлю над всiма оселями свiту. Я прощаюсь з тобою. Я кажу тобi згинь з моєï землi. Хай тебе не буде. Обернись в хороми, покрийся залiзом, красуйся великими вiкнами, вирости, пiднiмись над травами, над житами i над садами. Вирости вгору i вшир. Хай не прощаються на бувших перелазах, не тужать в кожних сiнях i попiд стрiхами удови й сироти. Хай бiгають по твоïх просторих покоях веселi дiти, хай одпочивають досхочу в твоïх спальнях i любляться в щасливих лiнощах твоï люди. Хай прийде до тебе добробут i гiднiсть i сядуть на покутi, щоб зникли сум i скорботи з твоïх темних куткiв i пiчурок i холодних твоïх сiней. Я не захоплююсь тобою, не пiдношу тебе до неба перед свiтом. Нi, я кажу тобi, сивий: ой хатонько, моя голубонько, спасибi тобi прощай. Менi жаль розлучатись з тобою. В тобi так гарно пахло давниною, рутою-м'ятою, любистком, i добра щедра пiч твоя пахла стравами, печеним хлiбом, печеними i сушеними яблуками i сухим насiнням, зiллям, корiнням. А в сiнях пахло макухою, гнилими грушами i хомутом. В твоï маленькi вiкна так приязно заглядало сонце, i соняшник, i всякi iншi квiти, i зiлля всiлякi пахучi. А на покутi понад столом i темний сивий бог у срiбних шатах, i Ленiн, i Шевченко, i козак Мамай, i Буденний, i Георгiй Побiдоносець на бiлих i рижих конях, i ще якiсь люди i боги дивляться через стiл на пiч, i на кочерги, i на всякого доброго чоловiка, що входить у дверi, вже не скидаючи у сiнях шапки, дивляться мрiйно i мирно, нiби припинивши навiки тяжке змагання, i проживають у мирному товариствi й згодi, розмовляючи, коли нема людей у хатi, з домовиком, що живе за комином в трубi, i з тихим, зовсiм уже кволим украïнським чортом, i сняться всi вкупi разом бабусi, поки не перехреститься вона з переляку у снi, бормочучи крiзь сон омя оца сина. Нема в мене хати. У втомленiй уявi лиш гола пiч серед руïн пiд небом, а бiля печi плаче удова. 5.1X45
Хата