"ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА"



Категории Олександр Довженко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал До чого ж гарно i весело було в нашому городi! Ото як вийти з сiней та подивись навколо геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвiте весною! А що робилось на початку лiта огiрки цвiтуть, гарбузи цвiтуть, картопля цвiте. Цвiте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, бурякiв, лободи, укропу, моркви! Чого тiльки не насадить наша невгамовна мати. Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало. Коли вилiзає з землi всяка рослиночка, ото менi радiсть, любила проказувати вона. Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед лiта вони вже не вмiщалися в ньому. Вони лiзли одна на одну, переплiтались, душились, дерлися на хлiв, на стрiху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю. А малини красноï, бiлоï! А вишень, а груш солодких, було. як наïсися, цiлий день живiт як бубон. I росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькi, ходили, мов у лiсi, в якому пiзнали першi мозолi на дитячих руках. А вздовж тину, за старою повiткою, росли великi кущi смородини, бузини i ще якихось невiдомих рослин. Там неслися кури нишком од матерi i рiзне дрiбне птаство. Туди ми рiдко лазили. Там було темно навiть удень, i ми боялись гадюки. Хто з нас у дитинствi не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши ïï нiде? Коло хати, що стояла в саду, цвiли квiти, а за хатою, проти сiнешнiх дверей, коло вишень, поросла полином стара погребня з одкритою лядою, звiдки завжди пахло цвiллю. Там, у льоху, в присмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки. На погребнi любив спати дiд. У нас був дiд дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покутi портрет дiда в старих срiбнофольгових шатах, а сам дiд лежав на печi i тихо кашляв, слухаючи своïх молитов. У недiлю перед богами горiла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на дiда, особливо коли дiд часом пiдстригав собi бороду i випивав перед обiдом чарку горiлки з перцем, i мати не лаялась. Святий Федосiй бiльш скидався на батька. Федосiю я не молився, в нього була ще темна борода, а в руцi ­ирлига, одягнена чомусь у бiлу хустку. А от бог, схожий на дiда, той тримав в однiй руцi круглу сiльничку, а трьома пiчками другоï неначе збирався взяти зубок часнику Звали нашого дiда, як я вже потiм довiдавсь, Семеном. Вiн був високий i худий, i чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода бiла. I була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких лiт. Пахнув дiд теплою землею i трохи млином. Вiн був письменний по-церковному i в недiлю любив урочисто читати псалтир. Нi дiд, нi ми не розумiли прочитаного, i це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що Надавала прочитаному особливого, небуденного смислу. Мати ненавидiла дiда i вважала його за чорнокнижника. Ми не вiрили матерi i захищали дiда од ïï нападiв, бо псалтир всерединi був не чорний, а бiлий, а товста шкiряна палiтурка коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печi по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб вiн часом не вибухнув i не рознiс печi. Любив дiд гарну бесiду й добре слово. Часом по дорозi на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, вiн довго стояв посеред шляху i, махаючи пужалном, гукав услiд подорожньому: Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нiкуди ж не звертайте!.. Добра людина поïхала, дай ïй бог здоров'я, зiтхав вiн лагiдно, коли подорожнiй нарештi зникав у кущах. А хто вона, дiду, людина ота? Звiдки вона? А бог ïï знає, хiба я знаю... Ну, чого стоïш як укопаний? звертався дiд до коня, сiдаючи на воза. Но, трогай-бо, ну... Вiн був наш добрий дух лугу i риби. Гриби й ягоди збирав вiн у лiсi краще за нас усiх i розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, з старою грушею i дубом з усiм живим, що росло i рухалось навколо. А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчiйкою риби i принесемо до куреня, вiн, усмiхаючись, докiрливо хитав головою i промовляв з почуттям тонкого жалю i примиренностi з бiгом часу: А-а, хiба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покiйним Назаром, хай царствує, як пiдемо було... Тут дiд заводив нас у такi казковi нетрi старовини, що ми переставали дихати i бити комарiв на жижках i на шиï, i тодi вже комарi нас поïдом ïли, пили нашу кров, насолоджуючись, i вже давно вечiр надходив, i великi соми вже скидались у Деснi мiж зiрками, а ми все слухали, розкривши широко очi, поки не повергались в сон у запашному сiнi пiд дубами над зачарованою рiчкою Десною. Найкращою рибою дiд вважав линину. Вiн не ловив линiв у озерах нi волоком, нi топчiйкою, а якось неначе брав ïх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони нiби самi пливли до його рук. Казали, вiн знав таке слово. Влiтку дiд частенько лежав на погребнi ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припiкало так, що всi ми, й наш кiт, i собака, i кури ховалися пiд любисток, порiчки чи в тютюн. Тодi йому була найбiльша втiха... Бiльш за все на свiтi любив дiд сонце. Вiн прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок. Так пiд сонцем на погребнi, коло яблунi, вiн i помер, коли прийшов його час. Дiд любив кашляти. Кашляв вiн часом так довго й гучно, що скiльки ми не старалися, нiхто не мiг його як слiд передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старi люди по дiдовому кашлю вгадували навiть погоду. Часом, коли сонце добре припече, вiн аж синiв увесь вiд кашлю i ревiв, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, i закарлючуючи догори ноги, зовсiм як маленький. Тодi Пiрат, що спав бiля дiда на травi, схоплювався спросоння, тiкав у любисток i з переляку гавкав уже звiдти на дiда. Та не гавкай хоч ти менi. Чого б ото я гавкав, жалiвся дiд. Гав-гав! Та щоб бодай тобi кiстка в горло! Кахи-ках!.. Тисячi тонесеньких дудочок раптом загравали у дiда всерединi. Кашель клекотiв у нього в грудях, як лава у вулканi, довго i грiзно, i дуже нескоро пiсля найвищих нот; коли дiд був уже весь синiй, як квiтка крученого панича, вулкан починав дiяти, i тодi ми тiкали хто куди, а вслiд нам довго ще неслися дiдовi громи i блаженне кректiння. Тiкаючи од дiдового реву, одного разу стрибнув я з-пiд порiчок прямо в тютюн. Тютюн був високий i густий-прегустий. Вiн саме цвiв великими золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу обплутало мене. Я упав в зелену гущавину й полiз попiд листям просто до огiркiв. В огiрках теж були бджоли. Вони порались коло цвiту i так прудко лiтали до соняшника, до маку й додому, i так ïм було нiколи, що, скiльки я не намагавсь, як не дражнив ïх, так нi одна чомусь мене й не вкусила. А бджоляче жало хоч i болить, зате вже коли почнеш плакати, дiд уже чи мати дають зразу мiдну копiйку, яку треба прикладати до болючого мiсця. Тодi бiль швидко проходив, а за копiйку можна було купити у Масiя аж чотири цукерки i вже смакувати до самого вечора. Погулявши коло бджiл i наïвшись огiркових пуп'янкiв, натрапив я на моркву. Бiльш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рiвними кучерявими рядочками скрiзь помiж огiркiв. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Нiхто не дививсь. Навколо тiльки дрiмучий тютюн, мак та кукурудзянi тополi й соняшники. Чисте полуденне небо, i тихо-тихо, немовби все заснуло. Однi тiльки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, вiд погребнi, доносивсь дiдiв рик. Тут ми з Пiратом i кинулись до моркви. Вириваю одну мала. Гичка велика, а сама морквина дрiбненька, бiла i зовсiм не солодка. Я за другу ще тонша. Третю тонка. А моркви захотiлось, аж тремчу весь! Перебрав я цiлий ряд, та так i не знайшов нi одноï. Оглянувсь що робить? Тодi я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає, а сам подався далi шукати смачного.  Довго щось ходив я по городу. Пiсля моркви висмоктував мед з тютюнових квiтiв i з квiтiв гарбузових, що росли попiд тином, пробував зеленi калачики i бiлий, ще в молоцi, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблунi з десяток зелених кислих яблук i хотiв уже йти до хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дiдова мати. Я бiгом. А вона зирк та за мною. А я тодi куди його тiкать? повалив соняшника одного, другого: Куди ти, бодай тобi ноги повсихали! Я в тютюн. Побiжу, думаю, в малину, та рачки попiд тютюном. Пiрат за мною. Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобi руки i ноги поламало! А бодай би ти не вилiз з того тютюну до хторого пришествiя! Щоб ти зiв'яв був, невiгласе, як ота морковочка зiв'яла вiд твоïх каторжних рук! Не вдаючись глибоко в iсторичний аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, що у нас на Вкраïнi простi люди в бога не дуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i святих Миколая-угодника, Петра, Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо. Простi люди хорошого виховання, до яких належала i наша сiм'я, повсякденнi своï iнтереси вважали по скромностi не достойними божественного втручання. Тому з молитвами звертались до дрiбнiших iнстанцiй, до того ж Миколая, Петра та iнших. У жiнок була своя стежка: вони довiряли своï скарги матерi божiй, а та вже передавала сину чи святому духу голубу. Вiрили в свята. Пригадую, баба часто казала менi: А щоб тебе побило святе рiздво, або: Побий його свята паска. Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на колiна. Отак, як дiд любив сонце, так його мати, що ïï, як я теж аж потiм довiдався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось ïй на очi, свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пiрата, щоб не гавкав i не гидив, дiтей, сусiдiв. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що вiн трохи згодом був якось захворiв i здох десь у тютюнi. Вона була малесенька й така прудка, i очi мала такi видющi й гострi, що сховатись од неï не могло нiщо свiтi. Ïй можна було по три днi не давати ïсти. Але без прокльонiв вона не могла прожити й дня. Вони були ïï духовною ïжею. Вони лились з ïï вуст невпинним потоком, як вiршi з натхненного поета, з найменшого приводу. У неï тодi блищали очi й червонiли щоки. Це була творчiсть ïï палкоï, темноï, престарiлоï душi. Мати божа, царице небесна, гукала баба в саме небо, голубонько моя, святая великомученице, побий його, невiгласа, святим твоïм омофором! Як повисмикував вiн з сироï землi оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, i повикручуй йому ручечки й нiжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за моï молитви, щоб рiс вiн не вгору, а вниз, i щоб н почув вiн нi зозулi святоï, нi божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрiю, святий Григорiю на бiлому конi, на бiлому сiдлi, покарайте його своєю десницею, щоб не ïв вiн тiєï морковочки, та бодай його пранцi та болячки з'ïли, та бодай його шашiль поточила... Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтiла вся од хрестiв. А в малинi лежав повержений з небес маленький ангел i плакав без слiз. З безхмарного блакитного неба якось несподiвано упав вiн на землю i поламав своï тоненькi крила коло моркви. Це був я. Причаïвшись у малинi за смородиною, я слухав бабиних молитов, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малинi. Навiть Пiрат i той дивився з-пiд смородини на бабу з переляком. Не знаю, чим би закiнчились бабинi молитви. Може, менi тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребнi лагiдний голос дiда, що прокинувся од бабиних молитов. Мамо, а чи не принесли б ви менi мисочку узвару? звернувся вiн до своєï матерi. Так чогось у животi пече! Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав! I понеслася бабина гроза на погребню. Зараз принесу, бодай тебе пранцi з'ïли, щоб ти ïв i не наïдався, щоб тебе розiрвало, щоб ти луснув був маленьким!.. Баба пiшла до хати, а бог дивився ïй услiд з погребнi i тихо посмiхався. Про що говорили дiд i баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже менi було i не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди подiтися i що робить. Ех, якби оце менi вмерти тут у малинi. Хай тодi шукають, хай плачуть надi мною, приплакують, хай жалiють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка. Хай потiм понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого коло ями, я ще ранiше оживу, та як схоплюсь, а баба як побiжить куди-небудь i не вернеться, а ми тодi до хати та за коливо. Я дуже люблю коливо. У нас уже вмерло п'ять хлопчикiв i двi дiвчинки. Вони повмирали маленькими. Менi захотiлось до хати. Я полiз попiд тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увiйшов тихо в темнi сiни й спинивсь перед хатнiми дверима. Зараз увiйду й побачу все. В мене захолонуло всерединi, неначе я наïвся м'яти. Одчинив дверi. Хто й коли збудував нашу хату, якi майстри невiдомо. Здавалось нам, нiби ïï зовсiм нiхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, мiж грушею i погребом, i схожа була також на стареньку бiлу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в нiй, i то не нам, а матерi, вiкна повростали в землю i не було замкiв. У нiй нiщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись можна? Милостi просимо! Мати жалiлася на тiсноту, ну, нам, малим, простору й краси вистачало, а ще коли глянуть у вiконце, так видно й соняшник, i грушi, й небо. А на бiлiй стiнi пiд богами, аж до мисника, висiло багато гарних картин Почаïвська лавра, Киïвська лавра, вид Ново-Афонського, Симоно-Кананитського монастиря поблизу города Сухума на Кавказi. Над лаврами трималися в повiтрi божi матерi з рушниками i бiлi ангели, як гусаки, крилатi. Але картиною над картинами була картина страшного божого суду, що ïï мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своïм ворогам бабi, дiдовi i батьковi. Вона була така страшенна й разом з тим повчальна, що на неï боявсь дивитися навiть Пiрат. Верхню частину картини займав дiд i всi святi. Посерединi лiзли з домовини мерцi однi до раю вгору, iншi вниз. Через усю картину серединою i по всьому низу викручувався великий голубий ужака. Вiн був набагато товщий вiд тих ужак, що ми колись убивали в гарбузах. А пiд ужакою, внизу, геть-чисто все горiло, як на пожарi, то було пекло. Там горiли грiшнi душi i чорти. А в самому низу картини, в окремих клiтках, було ще намальовано щось на зразок виставки чи прейскуранта кар за грiхи. Хто брехав чи дражнився, висiв у вогнi на гаку за язик. Хто не постив, за живiт. Хто ïсть нишком у пiст стоянку чи жарить яєчню з салом, той на гарячiй сковородi голим задом, хто лаявся, той, навпаки, лизав сковороду язиком. Багато було рiзних грiхiв i багато кар, але нiхто ïх чомусь наче i не боявся. Спочатку я просто жахався цiєï картини, а потiм поволi звик, як солдат на вiйнi звикає до грому гармат. В нашiй сiм'ï майже всi були грiшнi: достатки невеликi, серця гарячi, роботи i всякого неустройства тьма, а тут ще й фамiльна приверженiсть до гострого слова, тому хоч й думали iнколи про рай, все-таки бiльше сподiвалися на пекло внизу картини. Тут уже всi мали своï мiсця. Батьковi наливали в рот чорти гарячу смолу, щоб не пив горiлки i не бив матерi. Баба лизала гарячу сковороду за свiй довгий язик i за те, що була велика чаклунка. Дiда (мати божилася, що це правда) тримав у руках сам диявол за те, що вiн чорнокнижник i що, читаючи по недiлях волшебний псалтир, заклинав ïï, i тому вона третiй рiк все хворiє; що ту чорну книгу вона часто рвала нишком на шматки i розкидала у хлiвi, в кошарi, в гарбузах, у малинi, а вони нiби злiталися самi до шкiряноï палiтурки. Крiм того, дiдовому покiйному батьковi Тарасу колись давно, ще за старих часiв, змiй носив уночi грошi в трубу. I дiйсно, в нижньому правому кутку картини у диявола в руках сидiв дiд. Правда, вiн не дуже був схожий на нашого дiда, бо був голий, як у банi, i борода була в нього не бiла, а руда, присмалена вогнем, а волосся на головi стояло сторч i аж цвiрчало в полум'ï. Калитка з грiшми була у дiда в руках. Старший мiй брат Оврам був давно уже проклятий бабою, i його гола душа давно летiла стрiмголов з лiвого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драв голубiв на горищi i крав у пiст з комори сало. Крiм того, Оврамова душа любила молочнi плiвки, i вiн здирав ïх з гладишок у погребi i в коморi. Сама мати божилася, що буде в раю мiж святими, як боляща великомучениця, що годує ворогiв своïх дiда й бабу та догоджає ïм. Мати молилася святому Юрiю Побiдоносцевi, що топтав змiя лошаком, i отак благала потопити ïï ворогiв батька, дiда й бабу, що занапастили ïй життя. Мати клялася, що коли вона, бувши ще дiвкою, спала в коморi, святий Юрiй раз з'явився ïй у снi в бiлих ризах, на бiлому конi, з довгим списом i, коли вона вже з переляку почала стогнати, спитав ïï: Це ти, Одарко? Я. Не бiйся, се я, святий Юрiй, приснився, щоб подати тобi знак. Ой будеш же тепер ти, Одарочко, робити моïм iменем людям добро... З того часу, щось рокiв через десять чи двадцять, мати об'явила себе ворожкою i почала лiкувати людей вiд зубiв, пристрiту й переляку, хоч i сама хворiла. Ось де я, гляньте, було показувала вона на якусь святу душу коло божоï матерi угорi картини страшного суду. Бачите? Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душi вже замiсть лиця стала коричнева пляма, як столиця на географiчнiй картi. Але трохи згодом материнi дiла похитнулись. Якось вона довго не давала бабi ïсти. А баба тодi взяла та й накупила у церквi свiчок проти матерi, та й поставила ïх перед богом сторч догори. А од цього вже нiяка людина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, i ïï став часто по ночах душити домовик. Вiн жив у нас в коминi i в трубi. Голосу не подавав, кажуть, нiколи i схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух. Фактично, святим був на всю хату один я. I от скiнчилася моя святiсть. Не треба було чiпати моркви. Хай би собi росла. А тепер я грiшний. Що ж менi буде? Увiйшовши до хати, я тихо пiдкрався до страшного суду i почав пильно, якось зовсiм по-новому розглядати пекельнi кари, змальованi внизу картини. Нагору я боявся пiднiмати очi. Там мене вже не було. Якоï ж бо кари заслужила моя свiжа грiшна душа? Очевидно, за перший грiх все-таки невеличкоï, отак не бiльше за оцей вогонь по кiсточки, що в лiвому кутку. Ай-ай-ай... Я подивився востаннє вгору на святих, де сидiв увесь ïхнiй комiтет, i менi так стало жаль, що я вже не ïхнiй, а тут-о, на вiки вiчнi в пеклi, так стало жаль менi, що не витримав, притулив голову до пекла, якраз пiд дiдовою калиткою, i гiрко заплакав. Од споглядання пекельних кар менi почало щось пекти в п'ятах, i я прудко побiг через сiни i двiр до клунi навшпиньки, немов по гарячiй сковородi, що ïï лизала баба язиком. Тодi в газетах ще нiчого не писали про моï аморальнi вчинки, хоч я добре пам'ятаю, що свiт, якому я належав тодi, дуже гостро реагував на мii одчайдушний крик на сковородi: залопотiвши крильцями, над хатою звилися голуби, закудкудахкали кури заскугикали поросята. Пiрат прокинувся i гавкнув спросоння: А хто там менi бiгає по двору? Вслiд за тим зловiсно рипнули дверi, i на порозi темноï комори появилася баба: Чого ти ревеш, бодай тобi кiстка в горло?! Щоб ти кричав i не переставав! I зразу до матерi божоï в небо: Мати божа, цариця небесна! Як не дає вiн менi покою, не дай йому нi на тому свiтi, на нi сьому!.. Потiм уздрiла в небесах голубiв над хатою та до голубiв: Голубоньки моï, святi заступники! Та щоб же не бачив вiн вашого пiр'ячка святого i не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього нi кравця, нi шевця, нi плотника, нi молотника... Далi баба почала творити про мене пiсню, виспiвуючи ïï, як колядку: Та нi орача в полi-i-i, нi косарика в лузi, Не дай бо-оже. Та нi косарика в лузi, нi купця в дорозi, Ой нi купця в дорозi, нi рибалочки в морi. Потiм, коли голуби посiдали на стрiху, вона знов перейшла на урочисту прозу: Покарайте його, святi голубоньки, i ти, мати божа, такою роботою, щоб не знав вiн нi сну, нi вiдпочинку, i пошлiть йому, благаю вас, такого начальника... Докладноï характеристики майбутнього начальник я вже не чув. Менi було не до начальства. Рятуватись треба, поки не пiзно. Залiз я хутко в старий човен, що стояв у клунi в засторонку, i почав думати, що менi робити для поновлення святостi. От тодi-то вперше в життi i вирiшив я творити добрi дiла. Не буду, думаю, ïсти скоромного цiлий тиждень! Носитиму дiдовi воду на погребню, скiльки вiн схоче, i почну ходити до церкви. Далi я подумав, дивлячись на ластiвок: От коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би ïх мухами й хлiбом, аби тiльки ластiвка бачила, на якi дiла я здатний, i розказала Iсусу Христу. Але ластовенята не падали. Пороззявлявши роти, вони жалiбно пищали, а навколо кубла надi мною ïхнi батьки невпинно снували й носили ïм комах. Що ж його зробить? думав я, залишивши ластiвок. Пiду на вулицю шанувати великих людей. Дiд казав, що за це прощається багато всяких грiхiв на тiм свiтi. Пiду знiмати перед ними шапку й казати здрастуйте. Шапка якраз валялась в човнi. Це була старенька дiдова шапка. Тепер уже нема таких шапок. Не шиють, та й колодок таких уже нема. Вона була товста i своïм виглядом дуже нагадувала мiдний казан. I важка теж була, як добрий казанок. Спочатку вона довго лежала в сiнях пiд ступою. Кiшка виводила в нiй кошенят, а зараз кошенят баба потопила в копанцi i шапку викинула в човен, тому i пахла вона вже не дiдом, а котами. Проте розбиратись нiколи було. Аби було що зняти з голови для пошани. Я надiв шапку по самий рот i вийшов за ворота. Вулиця була порожня. Всi дорослi працювали в полi. Тiльки коло крамницi, на ­анку, якраз проти колодязного журавля, сидiв у чорному сурдутi крамар Масiй, дуже схожий на ластiвку. Але перед Масiєм я не хотiв знiмати дiдовоï шапки. Дiд казав, що у Масiя не було душi, а тiльки сама пара, тому вiн i обдурював усiх, хто тiльки до нього не заходив. За це бог справедливо покарав його, повелiвши злодiям своïм обiкрасти його крамничку карбованцiв, казали, на десять, пiсля чого жiнка й дiти його довго верещали й плакали i сам вiн голосно кричав од бiдностi й накликав на всiх холеру. Наш батько хоч i смiявся з Масiя, як з блазня, проте жалiв i в лиху годину завжди допомагав йому й нi разу не зачепив, навiть нетверезий. Де ж його найти людину для пошани? Обiйшовши в розпуцi чимало безлюдних провулкiв, я нарештi збагнув, що треба зразу починати вiд старого сусiда Захарка. Вiн-то вже напевно сидить коло хати. Дiд Захарко був коваль, хоч я нiколи не бачив, аби вiн щось кував. Все моє життя вiн ходив повз нашу хату з цiлим снопом довгих вудок i так гупав чобiтьми, що ми прокидалися вночi, як од грому, коли вiн повертався часом з рибалки. У нього були великi чоботи i такi важкi ноги, що, здавалося, пiд ним вгиналася земля. I ходив вiн трохи нiби присiдаючи, як на сiнi чи на ступi. Борода в нього була, як i в нашого дiда, зовсiм уже сива, тiльки посерединi, там, де був рот, неначе ткнуло щось рудим квачем. Пiсля рибалки дiд Захарко запалював цигарку i довго сидiв бiля хати на колодцi, дивлячись в одну точку, немовби на поплавок. Курив вiн такий лютий тютюн, що коло нього нiхто не мiг стояти близько. Його обходили кури й поросята. Собаки оббiгали городами, а невiстка Галька спала в коморi, i часто бiдкалася нашiй матерi, що дiд ïï задушить своïм тютюном, i викидала його свитку надвiр. Казали, що Захаркового запаху боялась навiть риба i тому погано клювала. Дiда здалека було чути нюхом. Коли вiн проходив повз нашу хату, над вулицею довго висiв тютюновий слiд. Сей слiд тютюновий висiтиме ще колись в моïх картинах про рiдну землю, де складе мiй предок востаннє всi своï мозолi поверх бiлоï сорочки пiд яблунею серед яблук i груш, i морква житиме в картинах, i грiх, i бабинi прокляття, а тим часом iду я, засмучений хлопчик, до старого коваля спокутувати перший грiх. Здрастуйте, дiду! сказав я, знявши обома руками шапку, i швидко пiшов далi. Одповiдi не було. Дiд мене не помiтив. Мабуть, не почув, подумав я. Треба вернутись назад i сказати ще раз, голоснiше. Здрастуйте, дiду! промовив я ще раз тремтячим голосом, скинувши оту важку шапку, i став прислухатись, чи не скаже дiд Захарко чого, чи не одпуститься менi хоч трохи грiхiв. Але дiд не подавав голосу. Що його робить? Куди податись? Я вийшов з провулка на вулицю в надiï, що таки зустрiну когось, кого б мiг вшанувати. Та вулиця була порожня. Навiть Масiй i той кудись щез. У мене защемiло в горлi, а тут ще шия почала болiти од шапки. Я постояв трохи i пiшов ще раз до дiда творить добрi дiла. Дiду, здрастуйте! сказав я йому, спинившись. Та йди ти пiд три чорти! Не дратуй мене, крутишся тут, нечистий вас носить! розгнiвався дiд. Почувши отакi слова, я з переляку аж пiдскочив. Страждання моï були безмiрнi. В тяжкому розпачi, забувши вмить про порятунок грiшноï душi, прудко дременув додому. Проскочивши тихенько через двiр у клуню, знову лiг у човнi на дiдове хутро й подумав: I нащо я народився на свiт? Не треба було родитися. Потiм вирiшив: Засну. Засну i виросту у снi. Дiд казав, що я увi снi росту. Отак мiркуючи, поплакав я трохи, згадавши страшний суд, подививсь на ластовенят i, згорнувшись у бубличок, жалiбно зiтхнув. Який маленький лежу я в дiдовому човнi i стiльки вже знаю неприємних i прикрих речей. Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ i не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужi пси, або гуска сичить коло нiг i червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в однiй руцi нести велике вiдро води чи полоть i пасинкувати тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п'яний i б'ється з дiдом, з матiр'ю або б'є посуд. Неприємно ходить босому по стернi або смiятись у церквi, коли зробиться смiшно. I ïхати на возi з сiном неприємно, коли вiз ось-ось перекинеться в рiчку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий приємно. I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта i побачити в хатi теля, що найшлося вночi. Приємно бродити по теплих калюжах пiсля грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в травi пташине кубло. Приємно ïсти паску i крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сiни i всi бродять, приємно спати в човнi, в житi, в просi, в ячменi, у всякому насiннi на печi. I запах всякого насiння приємний. Приємно тягати копицi до стогу й ходити навколо стогiв по насiннi. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позiхає дiд i коли дзвонять до вечернi лiтом. I ще приємно, i дуже любив я, коли дiд розмовляв з конем i лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозi вночi, проходячи повз нас, казав: Здрастуйте. I любив, коли дiд одказував: Дай бог здраствувать. Любив, коли скидалась велика риба в озерi чи в Деснi на заходi сонця. Любив, ïдучи на возi з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возi i любив, коли вiз спинявся коло хати в дворi i мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип колiс пiд важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду i в полi. Ластiвок любив у клунi, деркачiв у лузi. Любив плескiт води весняноï. I жаб'яче нiжно-журливе кумкання в болотi, як спадала вода весняна. Любив спiви дiвочi, колядки, щедрiвки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподiвано в траву. Якась тайна, i сум, i вiчна неухильнiсть закону почувалися завжди в цьому падiннi плода. I грiм, хоч мати i лякалась його, любив я з дощем i вiтром за його подарунки в саду. Але бiльше за все на свiтi любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинствi, який iнструмент, яких музик, я б сказав що бiльш за все я любив слухати клепання коси. Колi тихого вечора, десь перед Петром i Павлом, починав наш батько клепати косу пiд хатою в саду, ото й була для мене найчарiвнiша музика. Часом i досi ще здається менi, що й зараз поклепай хто-небудь косу пiд моïм вiкном, я зразу помолодшав би, подобрiшав i кинувся до роботи. Високий, чистий дзвiн коси передвiщав менi радiсть i втiху косовицю. Я пам'ятаю його з самого малечку. Цить, Сашко, не плач, приказував менi прадiд Тарас, коли я починав чогось там ревти, не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поïдемо на сiнокiс на Десну, та накосимо сiна, та наловимо риби, та наваримо кашi. I я примовкав, а Тарас тодi, дiдiв батько, брав мене на руки i розповiдав про Десну, про трави, про таємничi озера Дзюбине, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, i погляд очей, i величезнi, мов корiння, волохатi руки були такi нiжнi, що, напевно, нiкому й нiколи не заподiяли зла на землi, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили кровi. Знали труд i мир, щедроти й добро. Напораєм сiна та наваримо кашi. Не плач, хлопчику. I я примовкав тодi, потiм тихенько, самими кiнчиками пальцiв, одривавсь вiд землi i зразу ж опинявся на Тихому, на Церковному, на Сеймi. Це були найкращi в свiтi озера й рiчки. Таких бiльш нема й не буде нiколи нiде. Отож, кажу, мiркуючи собi в човнi на кожусi, поволi затулив я очi. Менi не стало темно в головi. Заплющуючи очi, й по цей день я ще не маю темряви в душi. Ще свiтить мозок мiй невпинно i ясно, освiтлюючи видиме i невидиме без всякого числа i часом без порядку в безмежнiй низцi картин. Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Деснi, Дунаï. Хмари по небу пливуть вибагливо й вiльно i, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви i змагання в такому числi, що коли б одну тисячну долю судилось приборкати i поставити в ясний книжковий чи картинний ряд, недаром жив би я на свiтi i отягчав начальникiв i соглядатаïв своïх недаром. Чого тiльки не бачив я на самому лише небi! Хмарний свiт був переповнений велетнями i пророками. Велетнi i пророки невпинно змагались у битвах, i дитяча душа моя не приймала ïх, впадаючи в смуток. Неспокiй, рух i боротьбу я бачив скрiзь в дубовiй вербовiй корi, в старих пеньках, у дуплах, в болотнiй водi, на поколупаних стiнах. На чому б не спинилось моє око, скрiзь i завжди я бачу щось подiбне до людей, коней, вовкiв, гадюк, святих; щось схоже на вiйну, пожар, бiйку чи потоп. Все жило в моïх очах подвiйним життям. Все кликало на порiвняння, все було до чогось подiбне, давно десь бачене, уявлене й пережите. Ну що ж це я роблю? Менi треба писати про човен, а я забув i пишу про хмари. Про старий отой човен у клунi в засторонку, про човничок отой... Отак мiркуючи собi, поволi затулив очi i вже почав рости. Аж ось потроху, тихо-тихо, човен наче захитався пiдi мною i поплив з клунi в сад по травi помiж деревами й кущами повз погребню й любисток, проплив повз дiда. Дiд чомусь став маленький, меншенький вiд мене. Вiн сидiв у баби на руках у бiлiй сорочцi i лагiдно всмiхався менi вслiд. А човен понесло й понесло через сад, пастiвник на Зарiччя, з Зарiччя мимо хуторiв на Десну. Заграй, музика, заспiвайте, ангели в небi, пташки в лiсi, жабоньки попiд берегами, дiвчаточка пiд вербами. Я пливу за водою. Я пливу за водою, i свiт пливе надi мною, пливуть хмари веснянi весело змагаються в небi, попiд хмарами лине перелiтне птаство качки, чайки, журавлi. Летять чорногузи, як чоловiки у снi. I плав пливе. Пропливають лози, верби, в'язи, тополi у водi, зеленi острови. Отаке, ну таке пак щось гарне приснилось у човнi. Забув. А може, й не снилось, може, й справдi було на Деснi? Було-таки й справдi, та вельми давно вже минуло й розгубилось на шляхах, i вже нiколи не вернеться святiсть босоногого дитинства. I тютюн уже не зацвiте для мене поповими ризами, i не злякає мене страшний божий суд, якщо вже не злякав людський. Однi тiльки бажання творити добрi дiла й зостались при менi на все життя. Повечорiв мiй день, туман поле ясне укриває, i я дивлюсь, хвилюючись, навколо, треба менi поспiшати. Гостi пливуть на вербових човнах, хвиля хвилю з-за Десни доганяє, частi думи з далекого теплого краю везуть менi...Чого тобi? Ну, що тобi?.. Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були моï брати: Лаврiн, Сергiй, Василько й Iван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, спiвать почали. Було як вилiзуть всi четверо на тин, сядуть рядочком, як горобцi, та як почнуть спiвать. I де вони переймали пiснi, i хто ïх учив? Нiхто не вчив. Коли вони померли вiд пошестi зразу всi в один день, люди казали: Ото Господь забрав ïх до свого ангельського хору. Вони справдi виспiвали всi своï пiснi за маленький свiй вiк, нiби вiщуючи коротку свою мить. Недаром деякi жiночi тонкi душi не витримували ïхнiх концертiв. Жiнки дивилися на них, i, сумно хитаючи головами, хрестилися, i навiть плакали, самi не знаючи чого: Ой не буде добра з цих дiтей... Сталося це, кажуть, якраз на зелену недiлю. Лихо прийшло в нашу хату бiленьку. Менi тодi ще перший рiк минав. Довiдавшись на ярмарку в Борзнi, що дома дiти загибають з невiдомоï хвороби, батько ударив по конях. Як вiн промчав тi тридцять верстов, нещадно б'ючи коней, аби швидше нас врятувати, як гукав на Деснi перевозу i як далi летiв про це довго гомонiли подорожнi. А дома вже бачили тiльки, як ударився вiн мокрими кiньми в ворота, аж ворота розбились, i покалiченi конi попадали в кривавiй пiнi. Кинувся батько до нас, а ми вже мертвi лежимо, один лиш я живий. Що дiяти? Бити матiр? Мати напiвмертва. Гiрко заплакав наш батько над нами: Ой сини моï, сини! Дiтки моï, соловейки!.. Та чого ж так рано вiдспiвали... Потiм вiн називав нас орлятами, а вже мати соловейками. А люди ридали i довго жалiли, що нi рибалок не вийде вже з нас, нi косарикiв у лузi, нi плугатарiв у полi, анi вже воïнiв славних. З чим порiвняти глибину батькового горя? Хiба з темною нiччю. В великiм розпачi прокляв вiн iм'я боже i бог мусив мовчати. Явися вiн тодi йому у всiй своïй силi, напевно, батько кинувся б i прохромив його вилами або зарубав сокирою. Попа вiн вигнав геть iз двору i заявив, що сам буде ховать дiтей своïх. Подiбний вибух розпачу i гнiву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачили в нього над Днiпром, через пiвстолiття, коли вдруге плакав вiн на покинутих киïвських горах, докоряючи нам усiм до одного. Правий був чи не правий поневолений старець, не нам його судити. Адже давно вiдомо вже, що сила страждання вимiрюється не так гнiтом зовнiшнiх обставин, як глибиною потрясiння. А кого вже, кого не потрясало життя! Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Весь в полонi у сумного i весь в той же час з якоюсь внутрiшньою високою культурою думок i почуттiв. Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий. Тiло бiле, без єдиноï точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкi, щедрi. Як гарно ложку нiс до рота, пiдтримуючи знизу скоринкою хлiба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на травi. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумiв i шанобливiсть. Зневажав начальство i царя. Цар ображав його гiднiсть миршавою рудою борiдкою, нiкчемною постаттю i що нiбито мав чин нижче за генерала. Одне, що в батька було некрасиве, одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалi, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом i лахмiттям. Iде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнiм смутку, аж плакать хотiлось менi, сховавшись в малинi з Пiратом. I все одно був красивий, стiльки крилося в нього багатства. Косив вiн чи сiяв, гукав на матiр чи на дiда, чи посмiхався до дiтей, чи бив коня, чи самого нещадно били полiцаï, однаково. I коли вiн, покинутий всiма на свiтi вiсiмдесятилiтнiй старик, стояв на майданах безпритульний у фашистськiй неволi i люди вже за старця його мали, подаючи йому копiйки, вiн i тодi був прекрасний. З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв, вiн годивсь на все. Багато наробив вiн хлiба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землi переорав, поки не звiльнився вiд свого смутку. У виконання вiчного закону життя, схиливши сиву голову, шапку знявши й освятивши мислi мовчанням повертаю я прибитий журбою талант свiй до нього, нехай сам продиктує менi свiй заповiт. Ось вiн стоïть передо мною далеко на киïвських горах. Прекрасне лице його посинiло вiд нiмецьких побоïв. Руки й ноги спухли, i туга залила йому очi слiзьми, i голос уже однiмає востаннє навiки. I я ледве чую оте далеке його: Дiточки моï, соловейки... Якось однiєï ночi в нашiй хатi, що, як вiдомо, вже вросла по вiкна в землю, сталось двi подiï. Проснувшись ранком на печi, де спав я в просi чи в житi, ой брешу, в ячменi, прокинувшись, отже в теплому душистому зернi, чую щось твориться у хатi незвичайне, мов у казцi: дiд плаче, мати плаче, курка в сiнях кудкудаче, i пахне чимсь, нiби церковним. А надворi Пiрат лютує на старцiв. А старцi вже, чую, рипають у сiнях i шарять по дверях, шукаючи клямку. Я розплющую очi i не встигаю ще як слiд прочуматись, аж мати пiдходить до запiчка i простягає на пiч руки з ночвами, а в ночвах, сповите в бiлих пелюшках, як на картинi, дитя. Ти вже проснувся, синочку? А я тобi ляльку принесла, дiвчинку. Ось бачиш яка! Я глянув на ляльку. Вона менi зразу чомусь не сподобалась. Я ïï навiть трохи злякався: мордочка з кулачок i сиза, як печене яблуко. Яка красива. Ну лялечка! нiжно i зворушливо промовила мати. I позiхає, глянь. Голубонько ж ти моя сизенька, квiточка... На щасливому материному лицi, що сяяло i мовби свiтилося вiд радостi, я побачив сльози. Що мати була дуже тонкосльоза, ми знали всi добре. Але чого ïй зараз плакати? подумав я. Чого це ви, мамо?.. Це я плачу для дiда, щоб не обижавсь, нехай йому добра не буде, радiсно прошепотiла вона менi на ухо, Знаєш, яке у нас диво сталось? Яке?.. А пропав вже я тепер, сиротинка! Кахи! почувся раптом розпачливий дiдiв вигук, пiсля чого дiд заревiв вiд такого шаленого кашлю, що крейда посипалась iз стелi на долiвку. Тiльки в дудочках i пiвниках, що вигравали в дiдовому кашлi, десь проривалась одчайдушна туга. Я тодi швидко пiдводжусь i зирк через комин: ой! Прабаба лежить на столi пiд богами, дiдова мати. Згорнувши ручечки i теж по-своєму неначе посмiхаючись, що вже нiхто тепер ïï не буде нi дратувати, нi докоряти довгим життям, набiгавшись i наколовши босi ноги за сто з чимсь рокiв, лежить тихесенько вже головою до царiв, i князiв, i страшного суду. Закрились всевидящi вiчки, ущухла народна пристрасна ïï творчiсть, i всi ïï прокляття немовби вилетiли з хати разом з душею. Ой коли б хто знав, яка то радiсть, коли вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах! Яка то втiха! Хата враз стає великою, повiтря чисте, i свiтло, як у раю. Я хутко злiзаю на запiчок, звiдти плигаю в дiдовi валянцi i повз старцiв вибiгаю стрiмголов надвiр. А надворi сонце грiє. Голуби лiтають, нiким не проклятi. Пiрат веселий грає ланцюгом i дротом. На дранiй стрiсi пiвень пiє. Гуси з кабаном ïдять щось з одного корита в повнiй згодi. Горобцi цвiрiнькають. Батько труну струже. Снiг розтає. Iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле... Так я тодi злiз на купу лози та й ну гойдатися, та й ну гойдатися, та й ну гойдатися. А по дорозi з вiдрами по воду iде дiд Захарко, дiд коваль Захарко, iде дiд Захарко. Ой дiду, дiду, у нас баба вмерла. Ïй же богу, правда, гукнув я, щасливий, i почав реготати. Ух ти, розбiйник! розсердився Захарко. Так тобi вже смiшно, усе тобi смiшно, ось я тобi зараз!.. Гей! Де ж не взявся рудий бичок Мина, що любив дукатись, бо рiжки свербiли, а тут ще до бокiв кiзяки примерзли i живiт лоскотали. Так вiн тодi, вiдчинивши хвiртку отими рогами, що так засвербiли, i гуру до Захарка! А той почав лаяти проклятого Мину i з криком: Рятуйте, кишки випускає! упав у калюжу. Ой, як не побачить наш вiрний собака, що Пiратом звався, як дукає Мина коваля Захарка, як торохтять вiдра, кудкудачуть кури, батько труну робить, iз стрiх вода капле, та як не возгавкає! Затахкали качки, засичали гуси, полякались кури, горобцi хто куди киш! А вiн, клятий, ой, як не пiдскочить, i, забувши, певно, що на прив'язi, кинувсь доганяти Мину, i протяг на дротi через двiр крещендо таку гучну ноту, що дрiт обiрвався! На якусь мить настала тиша. Над хатою пiднялись у небо голуби, знаменуючи мир i благодать. Я захлинався вiд щастя i так насмiявсь, що продовжувати письмом в такому жанрi вже не вистачає сил. Тому, аби не впасти змалечку в символiку чи бiологiзм, перейду краще на побутову прозу, тим бiльше, що вона вже сама наближається. З правого i з лiвого боку вiд колодязя з-за клунi журавлиними ключами появляються новi старцi. Почувши, певно, нюхом бабин мертвий дух, слiпцi безпомилково звертають з великоï дороги в нашу вуличку i зразу починають спiвать: Тi-гi-ла-а вашi ляжуть черв'ям на росточенiє-е. Костi вашi прийме сира мати зе-ге-мля-а, Тодi не поможуть нi друзi, нi браття, Тiльки вам поможе милостиня ва-га-ша-а! Обвiшанi великими торбами, звiвши бiльма, мовби посмiхаючись у небо, вони спiвали своïх моторошних пiсень, тримаючись одне за одного й за довгi посохи. От на них з лютим гавкотом i кинувсь Пiрат. Вiн ненавидiв старцiв, крiм того, йому хотiлось прислужитися батьковi, що теж ненавидiв жебрацтво. Тiльки забув необачний Пiрат, що слiпi мають свою коварну поведенцiю, в чiм вiн зразу й пересвiдчився на власнiй спинi. Ой-ой-ой! жалiбно заскиглив вiн, коли старечий ватаг Богдан Холод оперезав його посохом по спинi. Тепер уже нема таких старцiв. I молитов, i торб у бiдностi нема. Немає вже нi слiпоти, нi бiльм таких шалених на очах, нi кривизни в ногах, анi горбiв... Перевелися й щезли разом з куркулями. Мати боялась i ненавидiла старцiв, але надiляла ïх завжди щедро. Вона була гонориста, i ïй дуже хотiлось, аби хоч слiпi вважали ïï за багату. Старцiв налiзло повен двiр. Богдан Холод, могутнiй i вже лiтнiй ïх ватаг, не любив ходити з торбою по хатах. Не подобались йому нi люди, нi собаки, i невiдомо був вiн слiпий чи видющий. Вiн дививсь тiльки вниз i мав такi насупленi брови, що з-пiд них, якщо й були в нього очi, нiчого, крiм землi пiд ногами, не було йому видно. А страшний був такий, що перед ним запиралися всi дверi i примовкало все в хатах i сiнях, аж поки не одiйде. Тому вiн майже не ходив нiкуди i данину свою збирав, сидячи коло базару на розi. Вiн не просив ïï, вiн вимагав. Його оглушливий лютий голос не годивсь для прохання. Подайте менi! Або копiєчку!.. Або бубличка!.. Або яблучко!.. гукав вiн грiзним хрипким басом, повним незадоволення й досади. Ну-бо, люди, ну!.. давайте-бо, що милiсть ваша! Подайте, ну що-небудь!.. I коли довго нiхто не обзивавсь на його заклики, вiн люто гепав палицею об землю. Га! А бодай вам добра не було, вовки б вас загризли... По-да-айте!!! Одного разу, вдаривши отак костуром об землю, вiн до смертi перелякав доньку справника Конашевича, що йшла замрiявшись на побачення до якогось панича. Ай, зойкнула панночка i стрибнула як несамовита. Спасi-i-те! Подайте!.. На другий день полiцай Овраменко понизив старця в правах: вiн заборонив йому сидiти бiля ринку. Холод осiв на околицi, на безлюддi, пiд старим хлiвом, де його потроху замучили жорстокi дiти околишнiх мiщан. Туди йому й дорога, iдолу. Людей хоч не буде лякать, сказав наш батько й плюнув. Не старець, чорт його бери, а наче дуб, розбитий громом. Батько ставився iз зневагою до Холода i сам не знав за що, мабуть, за марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос, що завжди повергав його в смуток. Взагалi батько так ненавидiв всякий недостаток, що навiть саме слово бiднiсть не вживав вiдносно своєï особи. Замiсть моя бiднiсть вiн мiг сказати моє багатство, наприклад: Моє багатство не дозволяє купити менi новi, пробачте, чоботи. З усiх старцiв батько визнавав тiльки одного Кулика. I хоч Кулик, одягнений у чемерку i великi незносимi чоботи, здавався зовнi багатшим вiд батька, вiн не жалiв для нього милостинi i нiколи не образив його словом. Вiн шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою i спiвав не про божественне. Батько шанував у Куликовi зовнiшню пристойнiсть митця. Сам же батько, хоч i мав вигляд переодягненого у поганющу одежу артиста iмператорських театрiв, спiвати не вмiв. Лише iнодi, напившися з сусiдом i другом своïм Миколаєм Тройгубом, пробували удвох спiвати своєï єдиноï бурлацькоï, згадуючи бурлакування на Дону, та по Каховцi, та по каховських степах запорозьких: Чувалы тяжелы, да плечушки болять, эх! Да лучче бы я нанявся судном бортижать, Лучче бы я нанявся... Э-эх! Да судном бортижать. Ой да за рюмочку водки... и... и!.. Далi пiсня не йшла. Вони тягли ïï, як важку берлину проти води, але спiв чомусь розповзався i вщухав вiд нестройностi голосового ладу. Тодi спiвцi переставали диригувати один одному руками i примовкали, прикро дивуючись своєму спiвацькому невмiнню, i стихали вже, i випивали мовчки, щось там нукаючи i тяжко зiтхаючи: Ой-ой-ой... ну!.. Так. Отже, на чому ми спинились? На старцях. Гукає в калюжi дiд коваль Захарко. Мина хоче дiда прохромить рогами. Голуби у небi. Iз стрiх вода капле. Про пекельнi муки спiвають старцi. Пiрат скаженiє. Поверх купи гною пiвень курку топче. Горобцi на клунi. А я на лозi. Я гойдаюсь на мокрiй лозi, i кашляю гучно, й регочу, щасливий: я чую весну. I так менi гарно. Все таке веселе. I пахне все гноєм, пахне мокрим снiгом, мокрою лозою. Та-ту-у! Бичок дiда топче! Де? У калюжi-i! кричимо разом з пiвнем. Жили ми в певнiй гармонiï з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою, i хто цього не знає, не знає тiєï радостi i повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тодi нiхто не чув про перетворення природи, i вода тодi текла куди i як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у водi потопали не тiльки лiси й сiнокоси. Цiлi села тодi потопали, гукаючи собi порятунку. I тут починалась наша слава. Як ми з батьком i дiдом рятували людей, корiв i коней, про це можна написати цiлу книгу. Це був мiй дошкiльний героïзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артеку. Тодi артекiв ще не знали. Давно це дiялось. Забув, котрого року, навеснi, напередоднi паски, повiдь була така, якоï нiхто, анi дiд наш, нi дiдова баба не знали. Вода прибувала з дивовижною швидкiстю. В один день затопило лiси, сiнокоси, городи. Стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною всю нiч. Дзвонили дзвони. У темрявi далеко десь гукали люди, жалiбно гавкали пси, i шумiла й лящала негода. Нiхто не спав. А на ранок усi вулицi були пiд водою, а вона ще прибуває. Що робити? Тодi полiцейський справник посилає до нашого батька величезного полiцая Макара. Рятуй людей на Загребеллi. Потопають, чув? наказує вiн батьку сиплим голосом. У тебе човен на всю губернiю, i сам ти мореплавець. Почувши про таку бiду, мати зразу в сльози: Паска свята?! А батько вилаявсь, аби замовкла мати, та й каже Макаровi: Ой рад би я людей рятувати, боюся грiха. Удосвiта Христове воскресiння. Святоï ж паски мушу з'ïсти скибку i випити треба по закону. Два мiсяцi не пив. Не можу паску зневажати. Сядеш у карцiю, сказав Макар i понюхав на припiчку жарене порося. Замiсть грамоти за врятування чоловiчества й скотини, битимеш блощиць у буцигарнi. Добре, здався батько. Будь ви неладнi, душогуби. Iду. Мати, як завжди перед паскою, здавалася трохи несамовитою, крикнула в жалiбному розпачi: Ну, куди ти поïдеш? Паска! Давай несвячену. Грiшить так грiшить, сiдай, Макаре! Христос воскрес!.. Наливайте по другiй! З весною вас, з вербою, з водою, з бiдою!  Отак почавши розговлятись у суботу, потрошки-помаленьку поснули ми, проспали службу божу i тiльки вдосвiта з великими труднощами стали пiдпливати човном до затопленого села Загребелля. Вся загребельська парафiя сидiла на стрiхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсiм новий свiт. Нiчого не можна було впiзнати. Все було iнше, все краще, могутнiше, веселiше. Вода, хмари, плав все пливло, все безупинно неслося вперед, шумiло, блищало на сонцi. Весна красна!.. Ми гребли з усiх сил пiд мудрим керiвництвом нашого батька. Було нам жарко од труда i весело. Батько сидiв з веслом на кормi веселий i дужий. Вiн почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. I хоч життя послало йому калюжу замiсть океану, душа в нього була океанська. I саме тому, що душi в нього вистачило б на цiлий океан, Васко да Гама часом не витримував цiєï диспропорцiï й топив своï кораблi в шинку. Кажуть, п'яному море по колiна. Яке там! Неправда. Тiльки довiдавсь я про це не скоро. Топив наш батько кораблi задля того, щоб бодай хоч iнодi у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море бездонне i безкрає. Вода прибувала з великою люттю. Не встигло село отямитись, як опинилося на островi, i острiв став зникати пiд водою, потопати. Рятуйте-е!.. Бистра текла по вулицях, левадах з пiною i аж сичала попiд призьбами й сiнешнiми дверима, заливала хлiви, кошари, клунi. Потiм, пiднявшись аж на пiвтора аршина зразу, ввiрвалась в хати через дверi й вiкна. Ой про-бi, ря-а-атуйте! Хати хитало течiєю. Ревла худоба по кошарах. Позаклякали конi на припонах по шию у водi, свинi потопились. З сусiднiх задесенських сiл несло потоплених роздутих бикiв. Вода добралася до церкви, до самих царських врат. Потонуло все село. Один лише Ярема Бобир, наш родич по дiдовому колiну, не постраждав у цiй пригодi. Вiн знав прикмети до всiх природник явищ i особливо вiрив у мишей. Про повiдь вiн довiдавсь наперед, ще аж зимою. Коли на хрещення мишва почала тiкати з клунi й комори по снiгу, наш хитрий дядечко зразу догадався, що буде весною бiда. I як не смiялись тодi з нього дурнi необачнi кутчани, вiн мовчки розiбрав на сiнях стрiху, зробив на даху кошару, побудував схiдцi, наносив повне горище сiна i збiжжя. I ось, коли село замiсть: Христос Воскрес, гука в розпачi: Рятуйте, велике Бобиреве сiмейство розговлялось на даху коло ясел в оточеннi корови, коней, овечок, курей i голубiв, зовсiм як на старiй картинi, що висiла колись у церквi. Рятуй-те! Хата пливе!.. гукали знизу. Христос воскрес! Тут Христу довелось почути за воду таке, якого чув нi один засiдатель за невiдповiднi дiла. Та ще хтось пустив провокацiйну чутку, нiби попадя у великий пiст ïла скоромне, яке вона одержувала вприпуст з закритого попiвського розподiльника. Галасу було багато. Проте, коли вдуматись, це не були антирелiгiйнi безбожницькi розмови. Сидячи на стрiхах з несвяченими пасками серед потопленоï худоби, вiруючi, очевидно, хотiли, щоб бог був трохи бiльш уважним до створеного ним свiту. Простiше кажучи, ïм хотiлось вiд бога, матерi божоï i всiх святих чогось кращого, а не таких пригноблюючих i невчасних прикростей. Ну справдi, яка це в нечистого паска, коли ïï, хай бог простить, доводиться ïсти несвячену. Вся парахвiя на стрiхах, а в хатах соми плавають. Христос воскрес, мокрогузи! весело гукнув мiй батько, коли човен, пропливши поверх тину в двiр, стукнувся носом пiд стрiху. А, ну його к лихiй годинi, обiзвався з стрiхи немолодий вже чоловiк Лев Кияниця i подав батьковi чарку. Воiстину воскрес. Рятуй, Петре, та хоч не смiйся. Скоро он хату понесе. О, вже ворушиться! Ой пробi! Рятуйте! Про-о-обочку! закричали баби. Воскресенiя день просвiтимось, людiє! Паска господня, паска од смертi до жизнi i од землi к небесi... Рятуйте! Топимось... Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й спiвцi отець Кирило, дяк Яким i керманич за веслом паламар Лука. Духовнi особи плавали давно помiж хатами i святили паски, пiдтримуючи морально-релiгiйний рiвень парафiï. Давайте сюди, батюшко! Дiти паски плачуть. Потерпiть, православнi! гукав отець Кирило. Преблагий создатель посилає нам знаменiє в водах своïх яко благоє предвозвестiє урожаю злаков i трав... Куди правиш, iроде! До стрiхи, до стрiхи прав. Ой упаду! Паламар Лука причалював отакечки до стрiхи. Служителi культу кропили паски й крашанки весняною святою водою i так потроху нахваталися на холодi по чарцi, що вже й забули якоï спiвати. Тут, батюшко, не воскресенiя день, а вниз по матушцi заспiвати б слiд, пожартував наш батько, смiючись. Чого смiєшся! розсердився отець Кирило. Вiн не любив мого батька за красу i нешанобливу вдачу. I тут ти проти бога, нечестивець, безвiрнику лукавий! Батюшко, i ви, дяче, i ти, паламарю, давайте щодо сповiдання вiри умовимось одразу: я не проти бога, весело сказав мiй батько, притягаючи до човна арканом напiвутоплену телицю. Сашко, хватай ïï роги. Держи, не бiйся! Я пiдведу аркан пiд черево... Не проти бога я, духовнi люди, не проти паски i навiть не проти великого посту. Не проти вола його, i осла його, i всякого скота його... I коли я часом гнiвлю його всесильне, всеблагеє, всевидящеє око, так це зовсiм не тому, що я в нього не вiрую чи вiрую в якогось iншого бога. Ось будеш ти смалитись у пеклi за отакi слова! заступився за господа дяк. Дарма, сказав батько i, пiдваживши телицю великим кiлком, ловко втяг ïï у човен. Раз уже я грiшний, так де менi й смалитись, як не там, де ви кажете. Звичайно, богу з неба бiльш нiж нам видать, що й чого, який огонь чи воду пустити на нашого брата, чи мишву, чи черву, чи суховiй, чи лихе начальство або вiйну. Ну, з другого ж боку, я теж, як божеське створiння, маю свiй iнтерес i розсудительнiсть, хоча й дрiбну, проте не злу i не дурну неначе. Справдi, чого менi хвалити бога, i особливо на великдень, от за таку повiдь? Менi не звiснi божi плани щодо такоï порцiï води. Не бачу я, яке в оцiй водi добро. Путi господнi несповiдимi, строго промов отець Кирило. Авжеж, згодився батько i по-хазяйськи оглянув повiдь. В такому плануваннi води повинен, очевидно, бути великий божественний смисл, та тiльки про себе я знаю одне: штани в мене мокрi i чуб не висихає. Замовч, нечестивцю! гнiвно гукнув отець Кирило, i тут раптом створилася прикрiсть. Похитнувшись у човнi, священнослужитель зателiпав руками i полетiв сторч у воду! А човен тодi хить на другий бiк, од дяка й паламаря тiльки жмурки пiшли. Ой як же не зарегоче наше потоплене село, як не возрадуються стрiхи! Баби, дiвки, дiди, чоловiки, дiти! От народ! Отак смiятися з святоï паски, з самих себе, з усього в свiтi на Великдень! I де? На стрiхах, в оточеннi коней i корiв, що тiльки роги й голови стирчать з холодноï води. Нi! Нацiональний характер загреблян не пiднявсь до верховин розумiння закономiрностi й доцiльностi лиха. Вiн спокусив ïх на смiх з святоï навiть паски. Дивлячись на людей, усмiхавсь i мiй батько великий добрий чоловiк. Ну й парахвiя! Щовесни отак мокне вже тисячу, може, лiт, i чорт ïх не витопить i не вижене звiдси. Природа!.. Зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, батько витяг його, як сома, в свiй ковчег до корiв i овечок. Потiм стали витягати дяка i, витягаючи, так нареготались, що забули про паламаря Луку, якого, мабуть, чи не з'ïли раки, забув уже. Отака була вода. Загинуло й щезло геть з лиця землi моє село не вiд води, а вiд вогню. I теж весною. Через пiвстолiття. В огнi теє село згорiло за допомогу партизанам, i люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охопленi полум'ям. Згорiла церква, переповнена кричущими людьми. Високе полум'я палахкотiло вночi, трiщало, вибухало глухими вибухами, i тодi великi вогненнi пласти соломи, немов душi загиблих матерiв, розносило вiтром в темну пустоту неба. Карателi ганялись по вулицях i городах за жiнками, однiмали дiтей i кидали в огонь палаючих хат, i жiнки, аби не жити вже, не бачити, не плакать, не клясти, плигали самi вслiд за дiтьми i згорали в полум'ï страшного фашистського суду. Повiшенi дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вiрьовках i одкидаючи на землю й на воду своï жахливi тiнi. Все, що не встигло втекти до лiсу, в очерети чи таємнi партизанськi нетрi, все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садiв, нi добрих веселих людей. Однi лише печища довго бiлiли серед попелу. Горiв i я тодi в тiм вогнi, загибав усiма смертями людськими, звiрячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлiтався прахом i димом од вибухiв катастрофiчних. З м'язiв моïх i потрощених кiсток варили мило в серединi двадцятого столiття. Шкiра моя йшла на палiтурки i абажури для ламп, валялась на дорогах вiйни, виутюжена важкими танками останньоï вiйни людства. I сталось так, що я не стримався одного разу i, вигукуючи з полум'я бойовi гасла й заклики до лютоï помсти ворогам, гукнув: Болить менi, болить! Чого ти крикнув? укорили мене. Що призвело тебе до цього в такий великий час бiль, страх? Страждання. Я художник, пробачте, i уява завжди складала мою радiсть i моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданнi лиха здалось менi на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливiшого в свiтi?! З того часу я почав утiшати себе химерною думкою, що бездоганнiсть людська є в бiльшiй мiрi дiлом удачi й щастя, анiж наслiдком чеснот. I був я неправий, звичайно. Нiколи не треба забувати про своє призначення i завжди пам'ятати, що митцi покликанi народом для того, аби показувати свiтовi насамперед, що життя прекрасне, що само по собi воно є найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ. Дивно й жалiсно часом думати, що нема у нас сили i ясностi духу пройнятися щоденним розумiнням щастя життя, мiнливого в постiйнiй драмi й радостi, i що так багато краси марно проходить мимо наших очей. Але сiдаймо ще раз у вербовi човни, прошу вас. Вiзьмiмо весла ясеновi i вернiмось на Десну, на веселi води того року, коли рятували ми з батьком людей на Великдень. Довго стояла вода весняна, пам'ятаю. Ще в переплавну середу було ïï багато по левадах i долинах, тому i косовиця в те лiто розпочалася пiзно. Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потiм, побачивши мене, як заголосить: Уже на возi, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарi з'ïдять! Не з'ïдять, цiлий буде, сердиться батько. Так утопиться в Деснi, от щоб я пропала, втопиться! Не втоплюся, мамо! Невiглас! Упадеш там з кручi в прiрву, ой лихо менi! Ну, мамо, чого б я падав з кручi... годi... я трохи не плачу. Так косою зарiжешся. Кажи, будеш плигати помiж косами? Не буду! Ой ïй же ти богу не буду! Брешеш! Сашечко, останься дома, благає мене мати. Там так страшно в кущах! Не страшно, мамо. Там же ями в озерах! Я не полiзу в яму. Та гадюки там у лiсi, ой! Ну, мамо, годi... ат! Не ïдь-бо, синочку. Не пускайте його!.. На моє щастя, на материнi прохання нiхто не звертає уваги. Батько востаннє оглядає воза. Чи все взяли, що треба? Все взяли: картоплю, цибулю, огiрки, хлiб, казан, велику дерев'яну миску, волок, рядно, косарський прилад, граблi, все вже на возi. I ось вiдчиняються ворота, мати хреститься i щось проказує, конi рушають ми ïдемо. Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує менi розлуку. Довго-довго, не один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла мене нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий. Довго вириватимусь я в дорогу, поспiшаючи в тривожну далечiнь. Прощання перейде колись у картини моï, розлука зiв'є собi гнiздо в моєму серцi. Всi покидатимуть когось i поспiшатимуть назустрiч невiдомому, i комусь буде жаль. Тiльки я ще нiчого не знаю про се. Я лежу на возi. Навколо, спинами до мене, дiд i батько з косарями. Мене везуть у царство трав, рiчок i таємничих озер. Вiз наш увесь дерев'яний: дiд i прадiд були чумаками, а чумаки не любили залiза, бо воно, казали, притягає грiм. До Десни верстов п'ять дуже складноï дороги. Переïхати треба двi великi калюжi з гнилицями, що нiколи не висихали, два мости, потiм знову одну гнилицю, потiм два хутори з собаками i село Мале Устє по вузесеньких кручених вуличках, далi треба ïхати вздовж рiчки крутим берегом i боятись, щоб не перекинутись у воду, потiм треба було брати праворуч униз i з розгону через рiчечку бродом, далi на гору i з гори, i знов на гору i з гори, а далi праворуч раз i другий, i знов понад рiчкою мiж осик i дубiв, i вже аж там, над самою Десною, було моє царство. По дорозi косарi гомонiли про рiзне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потiм сiдали, i я знову бачив навколо себе вгорi ïх велетенськi спини, а над спинами i косами, якi вони тримали в руках, як воïни зброю, у високому темному небi свiтили менi зорi й молодик. Пахне огiрками, старим неретом волока, хлiбом, батьком i косарями, пахне болотом i травами, десь гукають, i... зразу чую, деркачi й перепiлки. Чумацький вiз тихо рипить пiдi мною, а в синiм небi Чумацький Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо i повертаю з возом i косарями праворуч i лiворуч, i зоряний всесвiт повертає разом з нами, i я непомiтно лину в сон, щасливий. Прокидаюсь на березi Десни пiд дубом. Сонце високо, косарi далеко, коси дзвенять, конi пасуться. Пахне в'ялою травою, квiтами. А на Деснi краса! Лози, висип, кручi, лiс все блищить i сяє на сонцi. Стрибаю з кручi в пiсок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрiвши по колiна i витягнувши шию, як лошак, потiм стрибаю на кручу i гайда по сiнокосу. I вже я не ходжу, а тiльки лiтаю, ледве торкаючись лугу. Вбiгаю в лiс гриби. У лози ожина. В кущi горiхи. В озерi воду скаламучу риба. Отак я раюю днiв два або три, аж поки не скосять траву. Ношу дрова до куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, ожину збираю косарям для горiлки. Пiсля косовицi починаєм гребти сiно гуртом, i ось потроху мiняється наш свiт чарiвний: батько, дiд i дядько стаютi чомусь мовчазними i збентеженими, якась пiдозра проявляється в очах: вони починають дiлити копицi. Сiнокiс у нас був гуртовий. Його нiхто не мiг подiлити, бо кожен боявсь, що йому припаде та третина якраз на колiнi Десни, яку щороку рiже нещадно весняна вода. Тому косили i гребли гуртом. Потiм дiлили копицi, i вже тiльки тодi кожен стягав ïх у стоги до свого куреня. I так ставалося чомусь, не знаю, що при розподiлi копиць нi одна майже косовиця не кiнчалася миром. Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що хтось когось обдурив на одну копицю, i тодi, слово за слово, серця сповнялися лютого гнiву i великi нашi батьки починали лаятись, гукати, а потiм битися над зачарованою рiчкою Десною. Вони билися великими кiлками, граблищами, держаками вил, тримаючи ïх в обох руках, як древнi воïни. Часом вони ганялись один за одним з сокирами, гукаючий так голосно i страшно, що луна йшла по Деснi, понад Черв'яковим лiсом i понад тихими, таємничими озерами. Тодi ми, дiти, теж починали ненавидiти однi одних, цебто ми з братом Самiйлових хлопцiв, i готовi були теж кинутись у бiй, та боялись. Для повноти ненавистi у нас ще не вистачало лiт i недолi. До того ж нам вельми не хотiлося втрачати рибальське товариство. Ми одвертались i не дивились тодi на малих своïх ворогiв. Однi тiльки конi не брали участi у вiйнi. Вони паслися вкупi, однаково худi й мозолястi, з великими вавками на потертих спинах, i хитали головами, байдуже дивлячись на нас i одганяючи дурних своïх оводiв. У цих запеклих боях особливою вiдвагою i хоробрiстю вiдзначався дiд. Минуло вже пiвстолiття, як його не стало, але скiльки б я не жив, нiколи не забуду войовничоï пристрастi, що ховалася в добрих дiдових грудях. Вiн був здатний до такого шаленого накалу гнiву, що йому мiг би позаздрити найбiльший у свiтi артист чи генерал.
"ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА"